Мистецтво України в епоху чотирьох революцій Аліса Ложкіна Останні 30 років були одним із найважливіших періодів у новітній історії України. Країна здобула незалежність, пережила тотальну трансформацію політичної та економічної системи, зіштовхнувшись на цьому шляху з феноменом олігархічного капіталізму і небувалим зростанням корупції. Три хвилі масових протестів, кожну з яких тією чи іншою мірою можна назвати революцією, війна на сході країни, анексія Криму, запізніла невротична декомунізація... Перманентна соціальна турбулентність потроху стала звичкою і сформувала вже кілька поколінь, чий світогляд нерозривно пов'язаний із життям в епоху радикальних змін. Яке ж місце сучасного мистецтва у країні, де на головній площі столиці регулярно виростають барикади, красі та стихійному концептуалізму яких можуть позаздрити найкращі світові художники? Період із кінця 1980-х до середини 2010-х років – це епоха болісного пошуку і формування нової української ідентичності та непростого відходу від радянської культурної моделі, повністю підпорядкованої інтересам ідеології. У 2012 році куратор Першої Київської бієнале сучасного мистецтва «Арсенале» Девід Елліотт узяв епіграфом до свого проекту цитату з «Повісті про два міста» Чарльза Діккенса – історичного роману про події часів Французької революції. Знаменита фраза, мабуть, найбільш вдало описує клімат, в якому розвивалася українська культура останніх десятиліть. «То були найкращі часи, то були найгірші часи, – вік мудрості, вік глупоти, дні віри, дні безвір'я, пора світла, пора мороку, весна надій, зима відчаю, у нас було все попереду, у нас попереду нічого не було, ми то заносились у хмари, то раптом зривалися в пекло [...]». Україна три десятиліття мчить на американських гірках соціальних потрясінь, і певною мірою саме ці потрясіння визначають унікальну енергетику і вітальність її мистецтва. Зміни всередині України збіглися з радикальними зрушеннями у світі – прискоренням глобалізації, появою мережі Інтернет і тотальною експансією гаджетів. Сукупність цих процесів можна назвати ще однією – четвертою з революцій, в активній взаємодії з якими формувалося українське сучасне образотворче мистецтво протягом останніх десятиліть. Для того, щоб краще зрозуміти історію розвитку мистецтва в Україні кінця ХХ – початку ХХI століття слід розуміти, що весь цей час у країні фактично співіснувало два мистецтва. Рудименти старої радянської художньої системи дуже повільно й неохоче поступалися позиціями новій естетичній парадигмі, а остаточного перелому в бік сучасного мистецтва досі так і не відбулося. Усі ці роки держава практично не помічала сучасні художні практики, а міністерство культури України до недавнього часу вирізнялося винятковим консерватизмом. Воно досі перебуває в полоні абсолютно застарілих бюрократичних норм і пріоритетів. Реалістичне мистецтво, створюване членами анахронічної Спілки художників, поступово деградувало до рівня салону, втратило будь-який зв'язок зі світовим мистецьким процесом, але все ще залишається базовою естетичною системою, що передається молодому поколінню в стінах Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, а також інших художніх ВНЗ. Повноцінних альтернативних художніх шкіл за всі роки незалежності у країні так і не з'явилося. Сучасному мистецтву молоді художники вчаться у друзів, у мережі, на коротких курсах, а останнім часом все частіше за кордоном. Придбання творів мистецтва після здобуття Україною незалежності призупинилося, внаслідок чого в колекції навіть головного зібрання країни – Національного художнього музею – утворилася величезна лакуна обсягом у три десятиліття. Представницькою колекцією мистецтва цього періоду наразі не володіє жодна державна або приватна інституція, частину робіт розкидано по численних приватних колекціях в Україні та за кордоном, частину безповоротно загублено. Музею сучасного мистецтва у країні немає, як, утім, і повноцінних мистецтвознавчих досліджень процесів останніх десятиліть. Епоха змін не сприяє зміцненню механізмів пам'яті, з якими в Україні навіть у спокійніші періоди завжди були великі проблеми. В останні роки ситуація стала поступово поліпшуватися, ведеться активна робота зі створення музею сучасного мистецтва, з'являються адекватні дослідні платформи, та все ж історія українського сучасного мистецтва досі великою мірою є апокрифом, що передається із вуст в уста кураторами, мистецтвознавцями-ентузіастами, а також очевидцями нещодавніх подій. Одним із пояснень цілковитої глухоти українських чиновників епохи незалежності до питань культурної політики може слугувати той факт, що нова українська політична еліта стала правонаступницею старої радянської номенклатури. У Радянському Союзі на республіканському рівні керівництво мало доволі велику свободу в прийнятті оперативних економічних рішень. Однак вся ідеологічна робота, визначення пріоритетів культурної політики тощо відбувалося централізовано. Тож опинившись відрізаними від Москви, українські політики часів розпаду СРСР зосталися просто-таки без необхідних навичок і елементарного розуміння важливості ролі культури в розвитку держави. У попередній системі рішення приходили згори, в новій же Україні культура протягом довгих років лишалася на периферії, а чиновники продовжували мляво відтворювати стару культурну модель, яка дісталася у спадок від СРСР. Однак саме така напівдисидентська позиція сучасних художніх практик в Україні в деякому сенсі пішла мистецтву на користь.