ISSN 2518-1890 Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Випуск 33/2019 8 УДК 111.852:2:94.(477) (130.1), 271Ю2 ( 10/17) :008 ІСИХАЗМ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ ВІЗАНТІЇ ТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ Сапожнік Ольга Василівна – кандидат педагогічних наук, доцент, докторант, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ ORCID 0000-0003-3510-5817 DOI E-mail: olgavasylivna08@gmail.com Розглянуто ідею транспозиції ісихазму у світоглядну і музичну культуру православ’я Київської Русі; окреслено зв’язок культур Візантії та Київської Русі в царині християнського культурного контексту й релігійно- мистецького світогляду. Означено сакральні сенси транспонування духовної практики ісихії в мистецтво та естетосферу православ’я, зокрема, їх прояв у художньо-символічних та образно-евокативних формах, зокрема й церковних музичних практиках, що забезпечує вкорінення естетики ісихазму в архетипах і метаобразах етнокультурної ідентифікації українців. Ключові слова: ісихазм, духовна культура, Київська Русь, Візантія, церковна естетика, естетосфера культури православ’я. Постановка проблеми. Важливим методологічним принципом естетичного дослідження ісихії в контексті духовної культури Візантії та Київської Русі є культурологічний діалоговий підхід до розуміння особливостей ісихазму як форми світогляду й молитовної практики. Мається на увазі діалог культур Візантія – Київська Русь, духовний вплив афонської традиції настановлення етнокультурної ідентичності києворусичів. Культурологічна методологія діалогу в естетичних дослідженнях розроблена у працях Ю. Афанасьєва, М. Бахтіна, Г. Батищева, Є. Більченко, Ю. Легенького, В. Малахова, І. Сюндюкова, Л. Терещенко- Кайдан, П. Шевчук, Ю. Юхимик. У свою чергу, цей метод доповнює міждисциплінарний підхід, бо виходить на взаємодію естетики і культурології, естетики й мистецтвознавства. Варто зауважити, що сучасні дослідження ісихазму ведуться, в основному, у філософському, релігієзнавчому, теологічному, історичному, культурологічному, мистецтвознавчому і літературознавчому аспектах. Однак комплексних культурологічних та філософсько- естетичних досліджень духовної культури ісихазму на даний час немає, чим і обумовлюється вибір теми публікації, її актуальність і наукова доцільність. Аналіз досліджень і публікацій. Серед сучасних дослідників, хто аналізує ісихастську проблематику в контексті єдності естетики та релігієзнавства, треба назвати С. Аверинцева, В. Бичкова, В. Личковаха, В. Малахова, Д. Мануссакіса, С. Хоружого, Т. Целік, Т. Чайку та ін. Феномен печерного подвижництва та візантійського ісихазму досі є дискусійним питанням медієвістики в історії релігії, філософії і культури. Серед західних дослідників вагомими є праці прот. Мейєндорфа, арх. Василія Кривошеїна, проф. В. Лосського, архімандрита Кіпріяна Керна. Давньоруську печерну аскезу вивчають науковці Т. Бобровський, І. Гарат, С. Горський, Ф. Замалєєв, А. Зотц, Є. Кабанець, О. Смоліна, Н. Тодоров, Л. Усікова та ін. У контексті впливу візантійського ісихазму на духовне мистецтво православної України в різний період тисячолітньої історії досліджують мистецтвознавці та культурологи В. Воскобойнікова, М. Качмар, Н. Лазарович, І. Сахно, Н. Сиротинська, В. Снитіна, Л. Терещенко-Кайдан, Л. Усікова та ін. Український дослідник візантійського аскетизму А. Царенок констатує існування у Візантії єдиної в її сутнісних основах релігійно-естетичної доктрини, яку правомірно ідентифікувати як патристичну, або як аскетичну естетику. Автор зауважує про наявність анагогічного характеру аскетико-естетичної традиції християнського Сходу. «Чуттєве пізнання людиною світу, споглядання нею краси навколишньої дійсності може значно сприяти піднесенню свідомості особистості до Горішньої Наддійсності» [10; 117]. За А. Царенком, аскетизм, у певному сенсі, являє собою, власне, саме духовне вдосконалення, особливу культуру посиленого або хоча б посильного, втім, таки активного, діяльного, наполегливого прагнення до Абсолютного, Вседосконалого, Сакрального – культуру, глибинною сутністю якої постає якомога успішніше подолання профанного в його різноманітних проявах і «прорив» до Sacrum’у. Причому, цей прорив має не лише онтологічний, гносеологічний та етичний, але й естетичний характер [10; 113]. Проте, слід зауважити про недостатність міждисциплінарних культурологічних та релігійно- естетичних досліджень, особливо з точки зору взаємовпливу візантійських та києворуських ісихастських традицій на музичне мистецтво, естетосферу православного українця; транспонування еллінської та прадавньої української церковної музичної практики у архетипи та метаобрази етнонаціональної ідентичності; аналізу церковного мистецтва, окремих явищ духовної культури самітництва (аскетизм, молитовна практика, ісихія тощо). © Сапожнік О. В., 2019