Критика, число 11–12 (169–170) 28 Володимир Кулик За останні роки інтернет став важли вою частиною нашого повсякденного життя й чи не головним джерелом ін формації та розваг. А отже, він не може не впливати на наші уявлення, зокрема уявлення про себе, яке нази вають ідентичністю. Вплив цей різ номанітний, зокрема дещо різний у різних країнах. Якщо ідентичність – це уявлення людини про себе, то національна ідентичність – це уявлення про себе як про члена певної нації. Сукупність подібних уявлень певної групи людей науковці метафорично називають уявленням цієї групи про себе як на цію. Ті, що вважають націю не пред ковічним біологічно відтворюваним організмом, а модерним ментально соціяльним конструктом – уявленою спільнотою, – саме таке групове уяв лення й називають існуванням нації. Оскільки особа може водночас ува жати себе членом різних спільнот, вона є носієм різних ідентичностей – і взаємосумісних уявлень про різні аспекти своєї сутности (наприклад, як про чоловіка та християнина), і альтернативних уявлень про той са мий аспект (наприклад, мешкан ця/громадянина України та галичани на). Ці ідентичності можуть мати для людини неоднакову важливість чи пріоритетність. Водночас зміст чи на повнення певної ідентичности може в різних людей бути різним, тобто вони можуть порізному відповідати на питання про те, що означає бути чоловіком або галичанином, чи пак хто такі чоловіки й хто такі галичани. Треба також пам’ятати, що кожна від повідь на питання, ким є член певної групи, пов’язана з окресленням того, ким він не є. В цьому сенсі пріоритет якоїсь відповідіідентичности, скажі мо, галичанина, не лише заперечує іншу відповідь на питання щодо того самого аспекта, якот волиняка, а й більше чи менше притлумлює вибір ідентичности, пов’язаний із подібни ми аспектами, скажімо, львів’янина чи мешканця України. Водночас пев ний вибір ідентичности в одному ас пекті може бути пов’язаний із певни ми відповідями в інших: наприклад, ідентичність галичанина для багатьох її носіїв передбачає також ідентич ності українця та грекокатолика. Проте не лише зміст якоїсь іден тичности, а й пріоритетність її порів няно з іншими може різнитися, а отже, бути предметом суперечок між людьми чи групами та змагання, учас ники якого прагнуть накинути своє уявлення іншим. Отож маємо три ви міри ідентичности: зміст, пріоритет ність і контроверсійність, тобто сту пінь незгоди гаданих членів групи та ширшого суспільства щодо змісту й пріоритетности певної ідентичности. До цієї тривимірної системи треба додати четвертий, часовий вимір, адже кожен із трьох вимірів більш чи менш швидко змінюється. Тобто, ви вчаючи українську національну іден тичність, треба брати до уваги уяв лення про те, хто такі українці та на скільки важлива належність до укра їнців порівняно з іншими належнос тями тих, хто важає себе українцями, а також змагання різних уявлень про ці два виміри серед гаданих членів української нації та зміну всіх цих па раметрів із часом. Ідентичність виявляється та під тримується в дискурсі, адже певне уявлення про себе впливає на страте гію учасника дискурсивної взаємодії й водночас певна поведінка у взаємо дії спонукає партнерів приписувати йому буцімто відповідну цій поведін ці ідентичність. Окремий дискурсив ний акт іще не закріплює виявленої в ньому ідентифікації, проте система тичне виявляння певної поведінки усталює ідентифікацію особи, що впливає на її стосунки з іншими людь ми, які надалі очікуватимуть від неї саме такої поведінки 1 . Дискурсивне існування ідентич ности пов’язане з іншою важливою характеристикою: ідентичність особи та, відповідно, групи, є взаємодією між тим, як вона уявляє себе сама та як її уявляють інші. Ці два складни ки – так би мовити, внутрішня й зо внішня ідентичності – не конче збіга ються, але зовнішнє визнання іден тичности є важливим ресурсом, який допомагає носієві її підтримувати. Крім визнання з боку повсякденних комунікаційних партнерів, якот ро дини, друзів, колеґ або незнайомців на вулиці, важливу роль відіграє при писування певної ідентичности, яке здійснюють авторитетні в певному суспільстві носії знання про світ і лю дину, насамперед держава та її упо вноважені аґенти: наука, освіта, бю рократія тощо. Вони не просто ка жуть нам, ким ми є, а й ким ми може- мо бути, тобто окреслюють горизонт можливого вибору категорій та іден тичностей за кожною з них. Ці інсти туції вказують нам, що люди поділя ються на чоловіків і жінок, громадян певних визнаних держав, членів пев них буцімто чинних націй, вірних певних традиційних чи принаймні ві домих релігій тощо. У кожному ви падку можна зробити також інший вибір і навіть домогтися його визна ння державою та принаймні части ною суспільства (навіть щодо статі західні держави вже не наполягають на непорушності дихотомії), але ро бити такий вибір важче не лише че рез зовнішній опір його визнанню, а й через засвоєне у процесі соціяліза ції уявлення про правильність і при родність усталеного набору ідентич ностей. Медійний дискурс вирізняється серед інших, поперше, масовістю ав диторії та інтенсивністю впливу на неї. За кількістю траченого на нього часу споживання медій посідає в су часних (принаймні західних) суспіль ствах друге місце зпоміж усіх прак тик, поступаючись лише праці чи на вчанню. Тобто пересічна людина про водить із книжкою, газетою, а осо бливо перед телевізором та в інтерне ті більше часу, ніж на мітинґах, у церкві, з друзями чи навіть із роди ною. Водночас авдиторія популярно го роману, фільму чи розміщеного на «YouTube» відеокліпу набагато біль ша, ніж у шкільного уроку, проповіді або політичного виступу, хіба що ко трийсь із цих первісно немедійних продуктів беруться розповсюджувати медії. Інакше кажучи, медійний дис курс має набагато більшу авдиторію, ніж інші авторитетні в сенсі припису вання ідентичностей інституційні дискурси – науковий, освітній, релі гійний, політичний, – а отже, всі вони досягають більшости своїх спожива чів за посередництвом медій, тобто зазвичай у тому вигляді, який вибира ють медії. Вже бодай через це медій ний дискурс має величезний вплив на уявлення сучасних людей про світ і про себе. Подруге, можливість швидкого поширювання текстів на величезні відстані не лише збільшує авдиторію медій, а й робить їх головним джере лом уявлень про події та процеси у ге ографічно, культурно та/чи соціяльно віддалених від споживачів спільно тах. А оскільки ці спільноти станов лять левову частку доступного нині нашому пізнанню світу, то саме ме дійні представлення є головним дже релом наших уявлень про більшість подій і процесів у світі. Звісно, не всі з тих спільнот і подій відіграють одна кову роль у творенні наших уявлень про світ, але й уявлення про важли вість тих чи тих географічних чи соці яльних частин світу ми великою мі рою формуємо під впливом медій. Потретє, медії пропонують нам свої уявлення не конче раціонально й навіть не конче явно. Активніше представляння подій в одних країнах і спільнотах, аніж в інших (причин якого медії майже ніколи не поясню ють) дає змогу знати перші краще, ніж другі, а відтак скласти про них те чи інше уявлення. Водночас багато медійних продуктів не висловлюють чіткої думки про представлювані по дії чи їх учасників, а просто пред ставлють їх у певний спосіб, сприяю чи формуванню відповідного став лення серед авдиторії: прихильности до одних, відрази до других, байду жости до третіх. Своїми тематични ми пріоритетами й неявними інтер претаційними рамками медії вплива ють на, так би мовити, пізнавальний та емпатичний ландшафти своїх чи тачів і глядачів, роблять для них одні країни, групи та суспільні ділянки ближчими, ніж інші. Вплив медійного дискурсу на тво рення національної ідентичности по лягає передусім у тому, що медії всіх країн наголошують її більше, ніж суб та наднаціональні альтернативи. Цьо му наголошенню сприяє вже сама структура медійного ринку, провідні позиції в якому традиційно обійма ють видання й телеканали, адресова ні всім частинам певної країни – але тільки однієї країни. Не менш важли во, що дискурс цих видань і каналів явно чи неявно пропонує читачам і глядачам надавати національній іден тичності перевагу над усім іншими: і тематичним пріоритетом «вітчизня них» подій перед «закордонними», і поданням їх як національних, а не (принаймні не тільки) місцевих, за гальнолюдських чи якихось іще. З од Світлина Лінди Ебот a.k.a. Блімпи (www.blimpa.com/ww.nowpublic.com/np1541046) Основою статті є лекція автора в Україн статті є лекція автора в Україн ському католицькому університеті, прочи тана 22 листопада 2011 року. Світова мережа й національна ідентичність 1 Докладніше про взаємозв’язок дискурсу й ідентичності та роль медій у творенні національної ідентичності див. у моїй книжці «Дискурс українських медій» (Київ: Критика, 2010).