УДК 947.7+943.8"19"+ 930.1  Папакін А. Г.  СТОСУНКИ МІЖ УНР ТА ПОЛЬЩЕЮ В 1918-1919 pp.  У статті розглядаються питання україно-польських стосунків періоду Визвольних змагань,  висвітлюються проблеми на шляху поозуміння та наслідки військово-політичного діалогу між:  УНР і Польською Республікою.  На початку XX ст. Україна та Польща мали  багато спільних рис. Обидві країни були загар- бані іноземними імперіями і поділені між ними,  були позбавлені права на самостійне існування.  Проте початок періоду Визвольних змагань не оз- наменувався широкою співпрацею двох понево- лених націй задля досягнення самостійності.  Царство Польське, що до війни перебувало у  складі імперії Романових, у другій половині 1915р.  опинилося під окупацією Центральних держав,  які, щоб мобілізувати його населення для війни,  маніфестом від 5 листопада 1916 р. оголосили  про створення на території колишнього Царства  Польського держави під своїм протекторатом на  чолі з Регентською радою, що мала завдання  підшукати на роль керівника держави короля чи  регента. На відміну від Української Народної  Республіки, яку в грудні 1917 р. визнали Англія  та Франція, ця держава була позбавлена права на  закордонну діяльність. Це обмеження було поши- рене монархами Четверного союзу і на участь у  Брестських переговорах, рішення яких від 9  лютого 1918 р. про передачу Холмщини і Під- ляшшя - земель, населених як українцями, так і  поляками,- Україні, викликало нечувану хвилю  протестів у Польському королівстві. Проте, хоч  як це дивно, вони були спрямовані не проти Ук- раїнської держави чи її закордонної політики,  а саме проти окупантської політики Німеччини та  Австро-Угорщини, які за спиною поляків вирі - шують їхню долю. До українського уряду було  направлено заяву за підписом прем'єра Яна Ку- хажевського, в якій польський уряд висловив  надію на встановлення добросусідських відно- син з Українською Республікою та заявив, що не  визнає умови договору, складеного без участі  польської сторони [1].  Польські політики в цей період бажали відно- вити польську державу в межах Речі Посполи- тої до поділів, наскільки це буде можливо. Вод- ночас більшість із них не виступала проти неза- лежності Наддніпрянської України, прагнучи під- корити її польському впливу замість колишнього  російського. Референт Державного департамен- ту Регентської Ради, а потім делегат Міністерства  закордонних справ Речі Посполитої, Р. Кнолль  був прихильником саме такої політики, пропону- вав включити до складу Польщі лише Східну Га- личину та Західну Волинь і вступити у тісний  союз із гетьманською Україною [2]. Інші політики  пропонували своє бачення українсько-польських  стосунків. Національна демократія на чолі з  Р. Дмовським, наприклад, взагалі не вважала  такі народи, як українці та білоруси, за окремі  нації і виступала за інкорпорування їх до  польської держави, де вони неодмінно асимілю- ються під впливом більш привабливої та значно  вищої польської культури. Представники ж руху  соціалістичного та народного, закликаючи так  само до відновлення т. зв. «історичних» кордонів  зі східними сусідами, не відмовляли українцям  у праві на самостійне існування, але стверджу- вали, що український національний рух має роз- виватися невідривно від польського. Вони зак- ликали до федерації народів колишньої Російсь- кої імперії на чолі з Польською державою [3]. До  таких політиків належав і Ю. Пілсудський, який  11 листопада 1918р. перейняв усю повноту вла- ди у відродженій Польщі.  Проте й він не хотів відмовитися від положен- ня про «історичні» кордони Другої Речі Поспо- литої, бо вважав, що принаймні Західна Волинь  та Східна Галичина мають відійти до Польщі. Але  саме в національних прагненнях галицьких ук- раїнців і полягала чи не найбільша перешкода на  шляху до українсько-польського порозуміння у  період Визвольних змагань. Внаслідок тривало- го перебування українських та польських земель  в одній адміністративно-територіальної одиниці  у складі Австро-Угорщини у листопаді 1918 р.  тут розгорівся кривавий військовий конфлікт між  українським та польським населенням краю за  державну належність Східної Галичини [4]. Вра- ховуючи давнє тяжіння львівського політичного  О Папакін А. Г., 2004