Іщенко Володимир 06.05.2013 НЕОЛІБЕРАЛІЗМ З УКРАЇНСЬКОЮ СПЕЦИФІКОЮ? commons.com.ua/neoliberalizm-z-ukrayinskoyu-spetsifi/ Українські ЗМІ та українська академічна наука не шанують термін «неолібералізм» для характеристики пострадянських соціально-економічних трансформацій 1 . Скоріш за все тому, що вони його просто не знають. Але наскільки слова «неолібералізм» та «неоліберальний» не поширені серед українського мейнстріму, настільки ж вони поширені в текстах лівих критиків. Причому ліві автори ледь не завжди вживають їх суто ритуально, як риторичний маркер для «тих, хто в темі», з розрахунком на натренований умовний рефлекс: «неоліберальне» дорівнює «погане». Специфіка неолібералізму по- українськи досі не стала предметом серйозного аналізу. Змова «ринкових фундаменталістів»? На Заході, однак, існує вже значна література про неоліберальні трансформації в Центрально-Східній Європі та інших постсоціалістичних країнах (Драхокупил 2009; Birch and Mykhnenko 2009; Bockman and Eyal 2002; Burawoy 2001; Myant and Drahokoupil 2011; Nonini 2008; Swain, Mykhnenko and French 2010). Одна з поширених тез стверджує, що політика приватизації державної власності, лібералізації цін, дерегуляції ринків та згортання соціальної держави пов’язана з неоліберальною ідеологією владних еліт, що слідували вказівкам міжнародних фінансових інституцій (насамперед МВФ і Світового банку). Неоліберальна ідеологія встановлює обов’язковий причинно-наслідковий зв’язок між «економічними свободами», тобто «звільненням» ринкової економіки від державного регулювання, яке нібито шкодить її ефективності, та «політичними свободами», які забезпечують інституції ліберальної демократії. Зокрема, американська соціологиня Джоанна Бокман вказує на діалектичний процес одночасної лібералізації та неолібералізації колишніх державно-соціалістичних країн (Bockman 2011). Різке звуження державного сектору, зменшення соціальної захищеності та зростання соціальної нерівності на початку 1990-х мали ідеологічні корені ще в обмеженому введенні ринкових елементів у планові економіки (наприклад, «косигінські реформи» у СРСР або «Новий економічний механізм», що став основою «гуляш-соціалізму» в Угорщині) та були легітимовані ідеологією «громадянського суспільства», яке мало постати на місці «тоталітарних» держав (Eyal, Szelenyi and Townsley 1998: 91-99). Мала місце й натуралізація неоліберальних трансформацій, які в риториці постсоціалістичних еліт були представлені як прогресивні, неминучі заходи для створення «ефективної», «конкурентоздатної» економіки та включення до кола «цивілізованих», «розвинених» країн; ці заходи буцімто були абсолютно необхідні в ситуації кризи «неефективної» планової економіки. Часто дослідження впливу неоліберальної ідеології надихаються аналізом Мішеля Фуко неоліберального «мистецтва керувати» (gouvernementalité), яке полягало в створенні самокерованих ринків з власним «режимом істини» і неоліберальних суб’єктів — підприємливих, індивідуалістичних та самодостатніх, що вже не потребують «патерналістичної» державної підтримки (Фуко 2010). Однак ця, по суті, ідеалістична теза про зумовленість пострадянських трансформацій та їхніх важких соціальних наслідків прямим впливом ідеологічних «ринкових фундаменталістів», які з більшовицьким завзяттям впроваджували неоліберальні реформи, легко піддається критиці. Болгарський політолог Венелін Ганев влучно вказує на слабкі місця таких аргументів (Ganev 2005): Неоліберальні реформи впроваджували непослідовно та з різним темпом. Економісти та політики з виразною неоліберальною ідеологією (наприклад, Єгор Гайдар та Анатолій Чубайс у Росії) мали досить обмежену і нетривалу владу. Лише у виняткових випадках вони займали перші позиції в державі (як, наприклад, прем’єр-міністр та президент Чехії Вацлав Клаус). 1/7