Гупало В. Історична топографія Звенигорода 239 Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. 2012. Вип. 16. С. 239–253. Віра ГУПАЛО ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ ЗВЕНИГОРОДА Загальний вигляд сучасного села Звенигород значно змінився за останні 300 років, що обумовлено, передусім, інтенсивною господарською діяльністю. В цих обставинах особливої вагомості набувають описи села, здійснені сучасниками у другій половині ХІХ ст., а також у міжвоєнний період. Ці краєзнавчі нотатки дозволяють до певної міри зафіксувати зміни у забудові села і як наслідок, по-перше, реконструювати локалізацію опублікованих археологічних знахідок, випадково виявлених на присадибних ділянках та полях, а по-друге, виділити серед загалу топонімів назви, пов’язані з планувальною структурою давнього города. Однак вже перші спроби ототожнити місцезнаходження окремих будівель XVIII–XIX ст., топонімів, артефактів на місцевості наштовхнулись на значні труднощі, обумовлені низкою факторів – це відсутність на сьогодні споруд-орієнтирів, до яких прив’язувалась локалізація виявлених знахідок і пам’яток, нівеляція у пам’яті місцевого населення давніх топонімів і заміна їх назвами зі значно пізнішою метрикою; певне сум’яття вносило окреслення одним терміном явищ різного порядку і нарешті – відчутні зміни рельєфу місцевості. Розглядаючи історичну топографію Звенигорода, дуже важливо виокремити передусім топоніми і об’єкти, пов’язані з господарською діяльністю нової і новітньої доби. Це дасть змогу під цими історичними нашаруваннями відкрити ранньосередньовічне “полотно” княжого Звенигорода. Отже, літописні повідомлення донесли до нас назву давнього города, з яким народна традиція завжди ототожнювала центральну частину сучасного села (що й підтверджено багаторічними археологічними дослідженнями). На сьогодні це довге і вузьке підвищення (262,3 м н.р.м.) завдовжки з заходу на схід приблизно 3 км, а з півночі на південь – 500 м. Довкола лежить розлога низовина (246 м н.р.м.), яка простягається з північного заходу (Шоломия) на південний схід (Коцурів-Романів) майже на 9 км, а з південного-заходу (Водники) на північний схід (Звенигород) приблизно на 4,5 км (рис. 1). Через низовину протікають найбільші у цій місцині водні артерії, що мають власні назви – річки Білка, Горожанка, потоки Водниківський, Коцурівський. До них впадають численні безіменні струмки. Сьогодні перше, що впадає в вічі, – виразна рукотворна форма корита згаданих потічків, що вказує на антропогенний характер перетворень рельєфу місцевості. Спробуймо з’ясувати, коли і в якому напрямі здійснювались земельно-будівельні праці. “Залікувавши рани” після нашестя монголів, Звенигород ще довший час (впродовж чотирьох століть) зберігав статус містечка. На сьогодні відсутні відомості про якесь масштабне будівництво на території давнього города, що провадилося б після нападу орд хана Батия. Археологічно стверджено, що довкола руїн знищених храмів звенигородці у другій половині ХІІІ ст., переважно, ховали небіжчиків [Гупало, 2010, с. 205–218]. Після здобуття у 1340 р. Галицько-Волинського князівства польським королем Казимиром ІІІ Звенигород, правдоподібно, увійшов до складу королівства. З волі королів звенигородськими угіддями управляли “державці” – орендатори (Цебровські, Завіша Чорний, брати Ян, Юрій та Станіслав Ходороставські) [Schnajder, 1872, s. 225; Грушевський, 1899, с. 14–15]. Згодом містечко разом з прилеглими селами переходить у приватні володіння різних шляхетських родів. З XVI ст. його власниками виступають бояри Коритки, від яких володіння перейшло до Хотівських гербу Домброва [Schnajder, 1872, s. 226]. У кінці XVI ст. маєток стає власністю кількох поколінь родини Сенявських і входить до складу володінь бережанського ключа. Цікавий документ про інвентар бережанського ключа з 1698 р., де серед іншого подається опис Звенигородського замку. Складався замок із двох частин – верхньої і нижньої. Нижній замок частково оточував вал і рів; від сторони озера і греблі (очевидно, зі східного боку)