„Вісник НТШ”, число 61 30 „Вісник НТШ”, число 61 31 поет України і свободи“, 1939), американський про- фесор К.-О. Меннінґ („Тарас Шевченко як світовий поет“, 1945), чех Ю. Доланський („Тарас Шевченко у нас“, 1951), турок Н. Хікмет („Наш Шевченко“, 1961), вірменка Марієтта Шагінян („У ряду геніїв людства“, 1961), угорець А. Гідаш („Для всіх епох і всіх країн“, 1961), китаєць Ге Бао-цюань („Шевчен- ко — мій улюблений поет“, 1961), поляк М. Яку- бець („Шевченко серед поляків“, 1964), австрієць Й. Стрелка („Тарас Шевченко та його вплив на Австрію“, 1993)... Свою статтю „Близький і люби- мий нашим народом“, написану з нагоди століт- тя пам’яти Т. Шевченка, болгарський літературо- знавець С. Великов завершує такими словами: „...І сьогодні він серед нас, все такий же живий, все такий же життєрадісний, близький, рідний. І все такий же вічний, як вічний народ“ 46 . Вдало під- сумовано, хіба що на місці слова „життєрадісний“ було б доречніше — „оптимістичний“. Є потреба — і, нівроку, вже є можливість — ширше й докладніше дослідити проблему світового значення Шевченка. * * * Про Шевченкову вічність в Україні заговори- ли вже після першого видання „Кобзаря“ і поеми „Гайдамаки“. Зокрема, П. Куліш влітку 1846 р. писав поетові: „Ваші твори належать не Вам одно- му, й не тільки Вашому часові: вони належать усій Україні — і будуть говорити за неї вічно“ 47 . Напри- кінці ХІХ — на початку ХХ ст. уже ні в кого не виникало сумнівів, що потуга Шевченкового слова з часом не маліє, а росте, що дух Шевченка вже не скорити, не убити. М. Черемшина 1910 р. в одній із промов про Т. Шевченка наголошував, що ця поту- га, той дух „...збудують нову, вільну Україну, соняч- ним сяєвом її осяють і синам обновленої України світитимуть доти, доки Дніпро в море ллється“ 48 . З нагоди 100-ліття Т. Шевченка пророче висловився про нього в знаменитій „Присвяті“ І. Франко: „Най- кращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу ра- дість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори“ 49 . О. Гончар на честь 100-річчя пам’яти Шевченка опублікував у збірни- ку „Вінок Великому Кобзареві“ (Київ, 1961) статтю „Він належить вічності“. І. Дзюба свою монографію „Тарас Шевченко“, видану як 4-й том академічної 12-томової „Історії української літератури“ в рік Шевченкового 200-ліття (Київ, 2014), закінчує роз- ділом „Шевченко вовіки насущний“. Безсмертне Шевченкове слово наснажене не лише земною, а й космічною життєдайною енер- гією. „Коли розглянути творчість Шевченка...— за- уважує діяспорна дослідниця І. Гузар,— то вже безнастанний його діялог з Богом вносить косміч- ний вимір у його поезію. Він також науково ціка- виться Космосом, про що свідчить його захоплений відгук на книжку А. фон Гумбольдта „Космос“, яку і Ґете оцінив позитивно. Шевченко пише до Б. За- леського: „О, як би мені хотілося тепер поговорити з тобою про „Космос“ Гумбольдта!“ 50 Шевченків „Кобзар“, до речі, вже побував у Космосі. В 1962 р. перший космонавт-українець Павло Попович узяв цю неоціненну книгу з собою у космічний корабель, кружляв з нею навколо Землі, декламуючи поетові строфи й наспівуючи українську народну пісню на слова Михайла Пе- тренка „Дивлюся на небо та й думку гадаю...“ І якщо б колись-колись земляни освоювали якусь іншу, придатну для життя, планету, серед перших завезених туди книг, віриться, був би й Шевченків „Кобзар“. Мрія? Нехай. Проте — небезпідставна. Михайло ШАЛАТА 46 Світова велич Шевченка...— С. 93. 47 Листування Тараса Шевченка / За ред. С. Єфремова. [Репринт., із вид. 1929 р.].— Черкаси, 2013.— С. 290. (Лист — рос. мовою). 48 Черемшина Марко. Твори: У 2 т.— К., 1974.— Т. 2.— С. 158. 49 Франко І. Зібр. тв.: У 50 т.— К., 1983.— Т. 39.— С. 255. 50 Гузар І. Шевченко і Ґете.— Торонто, 1999.— С. 196. * Тут і далі ілюстрації до статті див. на 3-й стор. обкладинки цього числа „Вісника НТШ“. кілька разів перевидавали, зокрема й у перекладі російською мовою. У львівській газеті „Діло“ 12 вересня 1912 р. з’явився допис під заголовком „В справі наших на- ціональних емблємів“. Автор під псевдонімом Не- геральдик зазначав, що питання з національними синьо-жовтими кольорами вже погоджене, а от у справі герба звертав увагу на поширене поєднан- ня лева та архангела і робив висновок, що настала потреба встановити якусь єдину українську за- гальнонаціональну емблему 1 . На цей допис того самого місяця відгукнув- ся історик С. Томашівський. У статті в часописі „Неділя“ він обстоює думку, що таким символом слід визнати лева. Але „коли б у нас знайшлося більше прихильників гербового дуалізму“, радив „сполуку двох гербів, так що гербовий щит був би постійно поділений на два рівнорядні поля; на одно поле прийшов би лев, на друге [...] належало б поставити зовсім иншу фігуру — козацького за- порожця“ ( Іл. 6) 2 . Певним підсумком обговорення стала публі- кація І. Крип’якевича „Герб України“ наприкінці 1913 р. 3 Він зазначає про знаки з монет Володи- мира Великого та Ярослава Мудрого, що „се ще не були герби в нинішнім значіню“; про козака з рушницею — що „се властивий запорозький знак“; а також сумнівається, що „взагалі ще невияснене питанє, чи архангел Михаїл був гербом давньої київської держави“. Тому робить висновок: „Лев може стати одиноким гербом цілої України“. Після вибуху Першої світової війни було не до дискусій про єдиний національний герб. Проте 1915 р. Б. Заклинський накладом Союзу визво- лення України видає у Відні брошуру „Що треба знати кождому українцеви?“, яка мала згодом кілька перевидань. У ній був і розділ про символи: „Відзнака української держави — се герб давнього українського королівства: золотий лев на синьому полі. Можна вживати також відзнаки київської землі архангела Михайла з піднесеним мечем [...] Національна барва України є синьо-жовта“ 4 . Ідея створення єдиного символу виникла й у середовищі Українських січових стрільців узимку 1915—1916 рр. під час постою над Стрипою, цим зайнялася тодішня Пресова кватира УСС в полі. Всі напрацювання узагальнено в публікації В. Дзі- ковського „Герб України“ 5 . Автор подає позицію січових стрільців: „...приймаємо золотого арханге- ла з галицьким львом на щиті [...] Архангела при- ймаємо не лиш тому, що він з давен вживав ся на Україні і закордонці його приняли, але тому, що це старинний український емблєм, бо був на Вкраїні ще перед прилученєм її до Литви. А га- лицького льва додаємо йому на щиті — наче на охорону,— тому, що Галичина була заборолом і охороною українського життя і культури. Злукою обох гербів єднаємо і вирівнуємо в ідеї це,— що розєднала історія“. В одному з проєктів Юліян Буцманюк подав у червоному полі архангела в народній ноші, з роз- пущеним волоссям і піднятим вгору мечем, перед ним синій щит із золотим левом, повернутим у ге- ральдичний правий бік. Цей малюнок потрапив на видану Центральною управою Леґіону УСС у січні 1916 р. кольорову поштівку ( Іл. 7). Офіцерські збори УСС упродовж листопада— грудня 1916 р. склали подібний узгоджений варі- ант і обґрунтували його: „Архангел Ґеній України виступає до бою. На щиті має галицького льва, символ української державности, герб провінції, що в найприкріщій добі істновання України була Піємонтом і колискою нової української культу- ри“. Розроблені стрільцями проєкти використано також для виготовлення металевих відзнак. На- приклад, на початку 1918 р. львівські газети ре- кламували „Відзнаку Соборної України“ з ар- хангелом і левом, „на спомин революції і свободи України 1917 р. з воєнно срібного металю“ ( Іл. 8). 1917 рік Справжнім вибухом українського національ- но-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р., які й утвердили загальнонаціональний характер симво- лів. 25 березня 1917 р. в Петрограді відбулася ма- сова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та черво- ними прапорами. 29 березня вже в Києві відбулося „свято свободи“, на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами, а ще через три дні понад 100-тисячна маніфеста- ція стала кульмінацією відродження українського життя в Києві. У цьому заході 1 квітня „прапорів було більше ніж 320 самих національних та понад десять червоних“. Виходять друком різні поштівки з українськими гербами ( Іл. 9—10). Під впливом київських масових акцій вийшла брошура про герб В. Різниченка 6 . Автор заначив, що під час цих маніфестацій „гербів українських можна було бачити аж кілька: жовтого лева на блакітному тлі, комбінованого герба з левом і ар- хангелом, запорожця, нарешті, золотого одного- лового орла на синьому фоні і навіть турецького півмісяця з зорями і хрестом над ними“. Різни- ченко дійшов висновку, що „тільки той герб, що обозначав собою всю Україну, а не якусь часть її, і мусить бути нашим гербом національним“. Тому зупиняється на символі архангела: „Образ Архи- стратига Михаїла був найпопулярнійший в нашій Українї. В честь його народ воздвигав храми, мо- настирі, малював ікони тощо. З силою архистрати- га Михаїла звязувалась сила України, він вважав- ся її оборонцем, стражем. Ось чому, нам здаєть ся, герб з образом св. Архистратига Михаїла мусить і тепер зостатись нашим національним гербом. Ось чому він, а не лев, мусить бути гербом України, герб — Київської землі, а не Галицької, герб — центра України, а не окраїни, герб — серця Укра- їни, а не провінції“. Видавництво товариства „Вернигора“ 1917 р. пе- ревидало у Києві брошуру Заклинського, але без зазначення автора і змінивши назву на „Катехізм українця“, наклад якої після п’яти видань сягнув 150 тисяч примірників. Розділ про символи відре- дагували, вилучивши згадку про лева: „Відзнака української держави — це герб України — золо- тий архангел Михайло з розгорнутими крилами 1 Негеральдик. В справі наших національних емблємів // Діло (Львів).— 1912.— 12 верес.— Ч. 206.— C. 7. 2 Томашівський С. Український національний герб // Неділя (Львів).— 1912.— 29 верес.— Ч. 35.— С. 1—2. 3 Крип’якевич І. Герб України // Календар Товариства „Просвіта“ на рік 1914.— Львів, 1913.— С. 126—131. 4 Заклинський Б. Що треба знати кождому українцеви? 3-є вид.— Відень, 1916.— С. 26. 5 Тут і далі: Дзіковський В. Герб України.— Львів, 1917.— 32 с. 6 Різниченко В. Герб України (В справі українських національних емблємів).— Звенигородка, 1917. ТРИЗУБ Як ДЕРЖАВНИЙ СИМВОЛ УкРАЇНИ (ДО 100-РІЧЧЯ УТВЕРДЖЕННЯ) Передумови На початку ХХ ст. поняття українських націо- нальних символів ще не було повністю сформоване. Визнання синього та жовтого кольорів, пов’язаних із геральдичною традицією Руського королівства (Галицько-Волинської держави) з ХІІІ—ХІV ст., як сучасних національних барв утвердилося вже під час „Весни народів“ 1848 р. в Галичині та на Буко- вині ( Іл. 1)* . Згодом вони поширилися на закарпат- ські комітати, пізніше українські еміґранти прине- сли їх на нові поселення в Північній Америці, а в перші роки ХХ ст. про них вже знали і на Наддні- прянщині, і на Кубані, і в різних кутках Російської імперії — скрізь, де почало активно розвиватися українське культурно-просвітницьке життя. Але не було узгодження щодо якогось єдино- го герба. У Галичині поширилося вживання поряд із місцевим символом левом і архангела Михаїла, спопуляризованого як „герб Руси“ після повстан- ня 1863 р., що мало відображати ідею об’єднання українських земель. Так, рельєфи обох гербів роз- міщено на фасаді будинку акційної спілки „Дніс- тер“, спорудженого 1905 р. на вул. Руській у Львові ( Іл. 2). Лев і архангел фіґурували на прапорі това- риства „Сокіл-Батько“, який урочисто посвячено 10 вересня 1911 р. під час Першого краєвого здвигу ( Іл. 3). Виходять друком поштівки із галицьким і київським гербами ( Іл. 4—5). Натомість у Києві в друкарні Кульженка 1911 р. вийшло перше видання „Ілюстрованої іс- торії України“ М. Грушевського, щедро оформлене малюнками В. Кричевського. У ньому подано зо- браження різних монет, гербів, печаток, прапорів, що сприяло зацікавленню українською геральдич- ною тематикою. Впродовж наступних років книгу