Бут І.О.,  аспірант кафедри цивільного процесу  Національного університету «Одеська юридична академія»  АРБІТРАБЕЛЬНІСТЬ СПОЖИВЧИХ СПОРІВ  Встановлення арбітрабельності певних категорій спорів пови- нно виходити з економічної доцільності, можливості контролю, в  тому числі і судового, за діяльністю третейських судів, та реалі- зується як шляхом встановлення певних загальних критеріїв для  визначення підвідомчості справ третейському суду, так і шляхом  закріплення у законодавстві переліку категорій спорів, що мо- жуть або, навпаки, не можуть розглядатися третейським судом.  Законом України від 11.05.2004 року № 1701-IV «Про третейські  суди» у ст.ст. 1, 6 визначається підвідомчість справ третейським  судам як виходячи з характеру правовідносин (будь-які справи,  що виникають із цивільних та господарських правовідносин, крім  випадків, передбачених законом), так і встановлюючи перелік спо- рів, виключених з компетенції третейського суду, який передбачає,  зокрема, справи у спорах щодо захисту прав споживачів, в тому  числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) [1].  Виключення споживчих спорів з переліку арбітрабельних аргу- ментувалося необхідністю забезпечення права споживача на захист  своїх прав у суді загальної юрисдикції, оскільки у більшості випад- ків третейське застереження нав'язується споживачу у типових до- говорах без можливості відмови чи редагування змісту, що виклю- чає звернення до державного суду, обумовлює додаткові витрати  на третейський збір, тоді як від сплати судового збору споживачі  звільнені. Фактично позбавивши споживача права альтернативно- го вибору способів захисту своїх прав, таке право залишилось за  більш сильною стороною правовідносин, а отже зазначеної мети  дані зміни так і не досягли з декількох причин:  1) обмеженням можливостей споживача є не сам факт укла- дення третейської угоди і подальший розгляд спору недержавним  органом, а спосіб укладення третейської угоди — частіше це третей- ське застереження, що міститься у типовому публічному договорі.  У країнах ЄС положеннями Директиви 93/13/ЕЕС про несправедли- ві умови у споживчих договорах від 05 квітня 1993 р. гарантуються  мінімальні стандарти захисту прав споживачів: визнається неспра- ведливою умова договору, яка не обговорювалася індивідуально,  якщо в порушення вимоги добросовісності така умова викликає  84