116 Laurea IIII. Чтения памяти профессора Владимира Ивановича Кадеева 2. Прокопьев А. Ю. Германия в эпоху религиозного раскола. 1555–1648. — СПб., 2008. 3. Хачатурян Н. А. Введение. Горизонты темы: типичность, преемствен- ность и креатив политических форм в истории западноевропейского Средневековья // Империи и этнонациональные государства в Западной Европе в Средние века и ранене Новое время. — М., 2011. 4. Хегглунд Б. История теологии / пер. с швед. В. Володина. — СПб., 2001. 5. Ludwig U. Das Herz der Justitia. Gestaltungspotentiale territorialer Herrschaf in der Strafrechts- und Gnadenpraxis am Beispiel Kursachsens 1548–1648. — München, 2008. 6. Menzhausen J. Kulturgeschichte Sachsens. — Leipzig, 2014. 7. Schattkowsky M. Die sächsischen Konstitutionen von 1572. Ein Gesetzeswerk zwischen Bauernschutz und Herrschafskompromis // Kurfürst August von Sachsen. Ein nachreformatorischer «Friedensfürst» zwischen Territorium und Reich. — Dresden, 2017. 8. Tomas R. Die Neuordnung der Schulen und der Universität Leipzig // Das Jahrhundert der Reformation in Sachsen. — Berlin, 1989. 9. Töpfer T. «Schöner Rubin» oder «schlipfrige wortte»? Territoriale Bekennt- nisbildung in der zweiten Hälfe des 16. Jahrhunderts am Beispiel des Corpus doctrinae Philippicum // Paul Eber (1511–1569). Humanist und Teologe der zweiten Generation der Wittenberger Reformation. — Leipzig, 2014. 10. Die Zeit der Konfessionen (1530–1620/1630) / H. Smolinsky [Hg.]. — Freiburg, 1992. — 1260 S. ccc В. Ю. Лагодич (Львів) Зовнішньополітичні відносини Аварського каганату та Королівства франків у VI—VII століттях Volodymyr Y. Lagodych (Lviv) Foreign policy relations of the Avar Khaganate and the Kingdom of the Franks in the VI—VII centuries С пецифіка зосередження Аварськогого каганату на західному напрямку початково обумовлена напівзалежним становищем його відносно кон- гломерату тюркських племен, а пізніше — проблематикою відносин із Візантійською імперію. Беручи за основу поточне становище приходу аварів у Європу — кінець 60-х рр. VI ст. [1, с. 21–24], маємо картину того, що авари початково не мали метою встановити зв’язок із сусідами західніше лангобардів, а з початком освоєння на Балканах у 60-х рр. VI ст., посольств до франків не надсилали. В результаті, з освоєнням кочовиками межиріччя Дунаю та Дніпра при- близно у 558–562 рр. після успіху посольства в Константинополь [2, c. 882– 883], основним вектором експансії кочовиків стають володіння Візантії на Балканах (рис. 1). Держава франків на цей час залишалась поділеною між синами Хлодвіга І (481–511), ненадовго зосередившись у руках єдиного пра- вителя, короля Хлотаря І (558–561). З цього часу її вкотре було розділено, вже на 4 частини поміж його синами — Харібертом, Гунтрамном, Сигібертом та Хільперіком [3, c. 119–124]. Перше письмове свідчення про контакт обох держав датується тільки 561 р. Так, одразу після смерті Хлотаря І, авари здійснюють перший набіг на найближче франкське королівство — Австразію, правителем якого на той час був Сигіберт. Останній їх розбив, при цьому цим подіям франки надали істотного значення, титулуючи монарха як «переможця гуннів». В резуль- таті цього, «[аварський] король через послів досягнув дружби із Сигібер- том» [4]. Перемога над кочовиками наклалась на виступ проти Сигіберта брата Хільперіка того ж року. Можна лише припускати про аварський фактор у активізації бойових дій поміж франкськими королями — хроністи про це