М.А. Мінаков  РЕЦЕПЦІЯ КАНТІВСЬКОГО ПОНЯТТЯ ВІРИ  РОЗУМУ В НІМЕЦЬКІЙ, РОСІЙСЬКІЙ ТА АНГЛО- АМЕРИКАНСЬКІЙ КАНТОЗНАВЧІЙ ТРАДИЦІЇ  Філософська спадщина Іммануїла Канта належить до  філософій, до яких звертались і ще довго звертатимуться філософи  наступних генерацій. Така цікавість до філософії Канта - не  просто данина академічній традиції. Розгляд, аналіз та тлумачення  його текстів, ідей надає щоразу нового імпульсу філософові.  Робота з текстом кенігсберзького мислителя — це завжди плідний  діалог, до якого поступово приєднуються покоління філософів  XIX та XX століть.  Проте такий діалог не завжди передбачає увагу до  філософського наробку Канта в цілому: дещо залишається поза  увагою, тлумачиться як "вторинне" у досліджуваного автора. В  цій роботі до розгляду береться один з таких аспектів філософії  Канта, як його вчення про віру розуму. Висунення концепції  віри розуму (Vernunftsglauben), ґрунтовна розробка її в межах  критичної філософії ще раз демонструє абсолютну щирість та  позаісторичну актуальність прозрінь цього великого мислителя.  Його погляди на проблему співвідношення здатності людини до  віри та дискурсивного мислення були новими та оригінальними.  Вчення про віру остаточно, на думку Канта, знімало традиційне  протиставлення віри та розуму. Головною особливістю вчення  Канта про віру є інкорпорація віри в розум, точніше осмислення  віри як здатності чистого розуму.  До Канта модерні філософи вважали віру чимось зовнішнім,  чужим щодо філософії. Істини віри належали сфері Одкровення,  а філософія все більше відходила до сфери знання в природничо- науковому сенсі, набувала рис "науки" в її новоєвропейському  значенні. Філософія в Європі мала два звичайних типи відповідей  на питання про віру: або її виносили за межі філософського  дискурсу, або вимагалася concordia rationis cum fide. Іноді остання  вимога не була радикальною, як, наприклад, у випадку Лейбніца  з його "розумною релігією". В ній сприймалися істини віри, але